25 лютого — 145-річчя від дня народження Лесі Українки

25 лютого — 145-річчя від дня народження Лесі Українки
І сьогодні слово і голос Лесі Українки ідуть між люди. Про вірші Лесі Українки, які лунали на Майдані: будили, підіймали дух, додавали сил та енергії, щоб вистояти у страшному протистоянні.

                                                     

«Іде між люди й пісня про Україну та любов, пісня, яку в урочу мить залишила для своїх сестер і братів українців разом з провісництвом для нації вірна її дочка Леся Українка:

В просторі бачу я країну

Осяйну, наче світло ідеалу,

Неначе світло правди.

Стоїмо перед Лесею, як перед пречистою душею України».

                                                             Я. Гоян

Уривок з книжки Ганни Токмань «Майдан: сторінка живої історії»

Лунало «Герої не вмирають!», «Слава героям!» — «Слава! Слава! Слава!...» котилося у відповідь. Живим коридором стояли майданівці, повільно рухалася крита військова машина з вантажем – 200. Хіба вони думали, що так залишатимуть Майдан?! Це не був звичайний катафалк із труною. Ми знали, що їх там багато, що вони не вмерли, а загинули, і це насилля було страшним, жорстоким, несправедливим. Кожний із них міг сховатися у своїй хаті скраю і по телевізору спостерігати, як за нього і майбутнє його дітей стоїть на барикаді інший хлопець, але вони були найкращими, найсміливішими, найчеснішими. Вони не ховалися за чужі спини, а навпаки, закрили своїми, часто зовсім юними спинами Україну, закрили від зла, від озвірілої банди, що захопила владу в країні. Я бачила, як плачуть чоловіки, суворі, пропахлі димом, мовби висічені з граніту.

Молитви, жалобні пісні, промови – запальні, гарячі, рішучі. Про відступ навіть не йшлося, ця крита машина, це дрібоньке кача було сильнішими за Януковича й усі види військ, готових до «антитерористичної операції». Хіба можна допустити, щоб смерті героїв були марними? Ні, Майдан переможе. Навіть, якщо загинуть усі, хто тут нині, буде новий день і нові герої. «Слава Україні!» — «Героям слава!» означає, що поки живе Україна, будуть народжуватися герої, бо ці два поняття – неділимі.

Нічого не сказавши дружному гурту, знову вийшла надвір: задумала піднятися на сцену і прочитати щось із поезії Лесі Українки, незабаром, 25 лютого, буде її день народження.

Першим декламувала вірш «Досвітні огні», хрестоматійний, шкільний, завдяки якому поетесу називають Співачкою досвітніх вогнів. На Майдані твір набув нового значення: образ вогнів, що «прорізали темряву ночі» викликав асоціацію – захисного полум'я на барикадах, палаючих покришок, «коктейлів Молотова». Моторошно було читати рядки про ніч, що скрила людей «під чорні, широкії крила», — не тільки тому, що стояла справді скорботна і небезпечна ніч, а й тому, що у всій нашій великій волелюбній країні панував режим Януковича, який тримався на принципі, викритому Лесею Українкою: «Хто спить, хто не спить, — покорись темній силі». Переді мною ось ті, хто не покорився, хто засвітив досвітні огні. ...Вперше мені хотілося заглянути в душу кожному українцеві, вимовити так, щоб усі почули Лесин заклик, який летів до нас крізь століття:

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для праці настала!
Не бійся досвітньої мли, —
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.

Як часто протягом трьох місяців протистояння з ніччю Майдан потребував допомоги, як часто зі сцени звучало Лесине «Вставай!»: «Київ, вставай!», «Львів, вставай!», «Донецьк, Вставай!», «Україно, вставай!» ...Треба знову й знову бити на сполох, пробуджувати все нові й нові душі. Саме для цього й написала Леся Українка свої «Досвітні огні», саме для цього й виходили промовці на сцену Майдану.

Другим читала вірш «І все-таки до тебе думка лине...» Чому саме його? Бо в ньому протиставляється пасивний і активний патріотизм. Перш ніж декламувати цей невеликий, сповнений надзвичайної художньої енергії вірш, вирішила заінтригувати слухачів і сказала приблизно таке: Леся Українка не приймала сльозливого розпачу над Україною, сперечалася з тими, хто лише оплакував її долю. Що вона відповіла їм, ви зараз почуєте. І зазвучали Лесині рядки, у яких авторка веде нас через тугу й жаль, долає відчай, вдається до злої насмішки над слізьми, «що ллються від безсилля». Читаючи, намагалася весь Лесин сарказм вкласти у слова: «О, сліз таких вже вилито чимало, — країна ціла може в них втопитись...», адже люди, які стояли переді мною, були такими ж, як Леся, вони змогли затамувати печаль і перетворити її на гнів і рішучі дії. Прикінцеві рядки вірша є вибуховими:

Доволі вже їм литись, —
Що сльози там, де навіть крові мало!

Якби прочитала ці рядки у будь-який день протистояння до Чорного Водохреща, мене, а може, й Лесю Українку, політичні лідери назвали б провокатором, звинувативши у заклику до кровопролиття. Нині ж ми розуміли всю гірку справедливість Лесиних слів.

Коли читала третій вірш – «Уста говорять: «він навіки згинув!»», головним для мене було не заплакати, хоча сльози над померлим є інакшими – не слабкими, а святими, прощальними. Пояснила перед виконанням: цей вірш Леся присвятила другу, професійному революціонерові, білорусу Сергію Мержинському, який помер у неї на руках. Більше нічого не требу було казати, кожний майданівець подумав про Михайла Жизневського, про всіх і кожного загиблого побратима й посестру. І звучав діалог через лінію смерті, завдяки геніальній Лесі Українці ми чули голос (голоси!) з-за межі, зокрема й тих, хто нас щойно полишив.

Уста говорять: «він навіки згинув!»
А серце каже: «ні, він не покинув!»
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут, в глибині, і б'ється враз зі мною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

У таку глибоку тишу мій голос ще не падав ніколи, відчувала досягнення слів до дна душі кожного, а й містичний їхній лет через темряву до вічного світла, до безсмертних душ героїв. Ми розуміли Лесю Українку, і вона розуміла нас, ніби почувши гасло, що котилося Хрещатиком услід за незабутньою страшною машиною: «Герої не вмирають!» Кожний із героїв незримо знову був з нами і промовляв Майдану: «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!» Продекламувала, як нашу майданівську клятву на крові, останній рядок трагічної поезії: «Тебе нема, але я все з тобою!»

І набув він не тільки містичного смислу пам'яті, а й сенсу присяги: живі мають не зрадити, продовжити боротьбу, будувати Україну на духовних цінностях, за які пролито кров. Мені стиснуло горло, не здатна була навіть промовити традиційне для майданівської сцени завершальне: «Слава Україні!», тихо сказала: «Дякую» — і пішла. «Дя-ку-є-мо!» від Майдану, що почула вслід, — одне з найдорожчих слів мого життя.

Пропозиція для обговорення

Чи були у вашому житті моменти, коли рядки з віршів Л.Українки допомагали, підтримували, просто приходили на думку?

Напишіть у коментарях чи приходьте до бібліотеки для обговорення.

Ми будемо дуже вдячні.