Українська культура живе на барикадах і в бліндажах - підсумки 2014

Автор: Антон САНЧЕНКО

(скорочено)

Читалося багато. Найоптимістичніше віяння – почали видавати нових авторів, яких щось не дуже-то було в попередню п'ятирічку. Мабуть, це побічний ефект януковичів при владі. Але вир подій розбурхав і застояні води сучукрліту. Про фронтові збірки Гуменюка я вже згадав. Сюди ж – перша книжка про війну, якою її бачать мешканці окупованих росіянами територій, Олени Степової. Також одразу три за рік дебютні книжки Олексія Чупи – україномовного автора з Макіївки. Сюди ж – уже успіх ще не виданої збірки луганчанки Люби Якимчук "Абрикоси Донбасу". В часи "Фейсбуку" таке можливе.

З'явилося відчуття, що наша література нарешті навчилася реагувати на історичні виклики оперативно і більше не бере десять років на розкачку, як після помаранчевої революції. Кількість збірок малої прози, есеїв, поезії про Майдан за останні півроку зашкалює. Не всі з них досконалі, але всі – актуальні. Причини оперативності – в появі незалежних молодих видавців, які просувають іншу філософію книгодруку. Невеличкі наклади, які не припадатимуть пилом на полицях книгарень роками, а точно розійдуться. Жвава робота з авторами, оперативність. Нестоличність. Безумовним лідером цієї тенденції для мене є молоде видавництво "Дискурсус", яке навіть зареєстроване не в самому Івано-Франківську, а в Брустурові Косівського району. Серед його автури є метри, як Юрій Андрухович і Тарас Прохасько, але переважає молодь.

Цього року я отримав відповідь на запитання одного москвофільного київського редактора часопису, чи потрібен Україні власний Літературний інститут імені Горького. Не потрібен. Ні імені Горького, ні імені солодкого. Бо студенти з університету імені Драгоманова вже кілька років тому заснували "Центр літературної освіти", що працює на геть інших засадах. І може урізноманітнювати лекції Забужко й Семківа нереальними для совкових інститутів формами. Як-от літня літературна школа в Карпатах чи літературний тур до Польщі або видання дитячих книжок, написаних самими дітьми. За цим – майбутнє.

Цього року я довідався, що книжки – перше, чого потребують українці, щойно окопалися, укріпилися барикадами й організували цілодобову варту й гарячу їжу. Недарма бібліотека Майдану в "Українському домі" переходила з рук у руки кілька разів. Це надихає і натякає про наші непогані перспективи в глобалізованому світі. В історичному вимірі.

Український солдат читає книгу під час затишшя між боями в Донецькому аеропорту.